Сборник
СЛАВЫ КУБАНЦЕВ
И. Борец
Том 1
Краснодар, 2010
(печатается по одноименному изданию Екатеринодар, 1916)

Якив Бабенко
Выхид козака на вийну
стр.30-33

Благослови мене, батьку,
И ти, ридна мати,
За людей мини хрищеных
Защитою стати,
А теперь прощай, мий батько,
Прощай, стара мати!
Прощай, жинко, ну чого ти
Почала ридати?
Перестань бо, успокойся!
Ну лишь поцилую...
Зоставайсь, бувай здорова,
А я помандрую;
Помандрую ни до шинку, —
На криваве поле,
И там з ворогом побьюся
За хрищеных волю.
Не ридай бо, перестань бо!
Не на вик покину,
Не забаром повернуся,
Коли не загину.
Прощавайте, мои мили,
Дити-анголята!
Як помру я, виростайте
З ненькою без тата.
Вирастайте, будьте храбри,
Вас благословляю
И за вашу щиру долю
Господа благаю...
Так усякий з нас прощався,
Як виходив з дому,
Шоб не дати поглумитись
Ворогу лихому
Над Россиею святою
И хрищеним людом.
Краще ми за ридних долю
Горювати будем...
В день четвертий лютня
В Катеринодари
Були хлопци, був и я
На Новим базари,
Вси станишники гуртом
В магазин ходили,
Чого в кого не було,
То все покупили.
А у сьемый день як раз,
Вже як вечерило,
Гучно музика ривла,
Аж серденько млило.
Не весилля то було,
Де музика грала:
Через город козаки
З паном прямували,
Попереду мов орел,
Аж по над хмарками
Красувався охвицер
Перед козаками;
Чернобровий, молодий,
З личиньком дивочим,
Хто ж такого покохать
З паночек не схоче!
Хиба може де яка
В свити короливна,
Та й та тилько при людях
Скаже «я не ривна»...
О такий то охвицер,
Прапорщик Черкашин,
Вин, здаеться, за квитки,
Трохи чи не кращи,
И нащо воно, скажить,
Творить Бог во вики,
Що то родяця на свит
Гарни чоловики?..
Щоб кохали их жинки!
Бач, на вищо, люди.
Без кохання бо й людей
На свити не буде,
А на щож воно на свити
Та краса жиноча:
Биле личко, чорни брови,
Ясни, кари очи?
Догадайтесь сами ви,
Та краса на що червоние,
Що як глянете на ней,
То аж серце млие.
А я тилько роскажу вам,
Що трава и квити
Цвитут любо, зелениють
Из весни, а литом
Ти й квити, та й ти
Вже краси ни мають,
А зимою ти й квити
Зовсим пропадають;
Нащо ж тии люды зли
Та зривают квити
В тую пору, як ти квити
Зацвитут на свити?
Нащо ж тая доля злая
Забирала з свита
Людьску молодисть в ту пору,
Коли треба жити?
Я не знаю, Бог те знае,
Нащо та пригода
Творе з нами що захоче
В молодии годи,
Хто ж те знае, хто вгадае,
Де кому що буде?
Хто соби добуде долю,
Хто й соби загубе?
Але ж вовка як боятись,
У лис не ходити,
Теж и смерти як боятись,
То не треба й жити.
От и цей, панок казачий,
На криваве дило
Иде з хлопцями своими,
А так любо й смило
Выглядае, так ниначе
Вин йшов до клубу,
Або з кралею пид руку
Прямував до шлюбу.
Станция Катеринодара,
На шляху вагони.
Политять орлы Кубани,
Нихто не догоне.
На плотхворми вийскова
Музика им грае,
А козаченьки зийшлися,
Писеньку спивают.
Де котри, а други
Танец коровьяку
Танцювали любо,
Инший так варнякав,
Що попало, аби б тилько,
Щоб не сумовати,
Щоб вид себе видигнати
Ту журбу прокляту.
А один якийсь, не знаю,
З биса смихотворец
Як завив було спивати,
Як потяг у гору,
Так неначе, боронь Боже,
Вин зовсим гундосий,
Аж за боки вси берутця,
Мини чудно й доси.
Вси смиялысь, так неначе
Йдуть вони не битись
З ворогами, а гуляти,
Мед, горилку пити.
Ось прийшов казачий батько,
Атаман оддила,
Биля хлопцив вин проходив,
Рич сказав до дила:
«Идить, хлопци, не бариться,
Тай назад верниться,
А за виру за Россию
Мов ти льви дериться!
Покажить йдить ви, дити,
Ворогу лихому,
Що козаченькив на свити
Не злякать никому;
Покажить ви миру, хлопци,
Що ще е на свити
Кровь гаряча ваших предкив,
Запорожски дити».
— Добре, батьку! — вси озвались.
— Вирю, хлопци, час вам добрий,
Прощавайте, братци!
Знову хлопци принялися
Всяк за свое дило:
Танцювали, гарцювали,
Аж земля гудила,
Прийнялися знов за спиви
Та за витребеньки,
Таких мабудь породила
Козакив цих ненька,
Що байдуже им до того,
Що якесь там лихо,
Дожидае их — спивають,
Бо не вмиють тихо,
Тилько любки молодици,
Котри провожали,
Тилько й знали, що хустками
Слизоньки втирали.
А наипаче як пидходыв
Час уже девьятий,
Час разлуки з милим другом
Ворог их проклятий,
Що готовився видняти
Йихних чоловикив;
Дай то Боже, що б вернулись
А бува навики...
Що тоди зи мною буде?
Хто мини поможе
Годувать маленьких диток?
Так и льються слезы.
Из очицив молодычок
На биленьке личко,
Мов из хмари дощь у квитню
На свижу травичку.
Ось прийшов и злодияка,
Час таки девьятий.
Запрягся в виз козачий
Кинь лихий завзятий.
Як запригся кинь, гукнули
Козакам — сидайте!
Загримили в цю хвилину
Голоси — прощайте!
Закипило в людях серце,
Полилися сльези,
Раздалися поцилунки,
Инша вже голосе,
Инша крику наробила,
Вже не своим гласом.
А там диточки впьялися,
Тягнутся за татом.
Дити наши малесеньки,
Дити наши квити,
Бодай-було б не родитись
Никому на свити,
Як оттак то дуже тяжко
З вами разлучатись;
Зоставлять вас горювати
Та ще в бидни хати.
Тут другому довилося
Вид ридни своей
Вириватись та тикати,
Мов чужий вид ней.
Попрощались, посидали,
Хури заскрипили,
И казаченьки Кубанци
Хутко политили,
А в литивших гучно, гучно
Людям роздавалось:
«Прощавайте, прощавайте!»
Тим що зоставались...
Прощавай Кубаньска область,
Ридна Украина!
Будь здорова Кубань ричка,
Ми тебе покинем!
Прощавайте батько, ненька,
И вси молодици!
И дивчата чорноброви!
Любки билолици!
И ви хлопци, и ви дити,
И вси добри люди,
Прощавайте! Назад може
Не вси ми пребудем.
Прощавайте! Зоставайтесь,
Виростайте дити!
Хай Господь вас милосердний
Сохранить на свити,
Дай вам Боже довго в свити
И счастливо жити.
А ми пидем до кордону
Вам спокий хранити.
Зоставайтесь, ми поидем
На другу Краину;
Там десь терплять наши браття
Прелиху годину.
Й ми поидем им поможем
Перетерпить лихо
За Россию, щоб жилося
Всим Российцям тихо.
Прощавайте! Ми поидем,
Вас же тут покинем.
Не ридайте, ми приидем,
Як що не загинем,
А загинем, то тоди вже,
Дорогии люде,
На тим свити коло раю
Зустричатись будем.