понедельник, 9 января 2017 г.

Пивень А.Е.
Торба смеха и мешок хохота
Краснодар, 1995г.

Нисенитныця


За царя панька, як була зэмля тонка, жыла моя маты Хымка; а я народывся за царя Горошка, як було людэй трошкы; як сниг горив, а соломою тушылы, як нэбо було лубьянэ, а шкуратяни гроши ходылы. Тоди самэ гныда йшла замиж за Демыда, чэрэпаха була сваха, а на свайби помэло, кажуть, яйцэ знэсло. Котив тоди ще й заводу нэ було, про собак и нэ чулы, а индыки таки булы здорови, шо як зарижуть було одного, так добудуть з його тры дижки сыру, коробку масла, та сотню яець.

 Як маты моя вмэрла, так я був уже добрым парубком, а дид мий був ще нэвэлычкым хлопчыком, а батька ще и на свити нэ було. Баба була хочь трохы уже и старэнька, а всэ такы добрэ тямыла и спэкты и зварыть, а нам з дидом бильш ничого и нэ трэба. Так мы з дидом добрэ робылы, вэсною чумакувалы, литом стрильцювалы, а як прыйдэ було зыма, то звисно, як и вси добри люды, на стэпу робымо.

 Як запряжем було з дидом у виз волив та накладэм выл та грабэль, та й попойидэм у лис ловыть вэдмэдив. Дид було вийя заструже, а я заховаюсь у кущи та на вэдмэдя як гукну, так вин з пэрэляку роззявыть рот та так на вийя и наштрыкнэтьця; а дид забэжить иззаду та килочком и закладэ. Як заходымось мы тоди з дидом та так з жывого вэдмэдя шкуру и знимэм.

 Було у нас дви пары волив: одна чужа, а друга нэ наша, тры рыжых, а одын чэтвэртый; так мы и зибралысь раз з дидом в Крым по силь; йидэмо та йидэмо, а волы у нас булы дуже строги та як побижать! А виз тоди: друг-друг! А мазныця — хряпусь! А дэготь и став. Колы дывымось, аж у стэпу кущ тэрну, так мы и осталысь коло його ночувать. Розвэлы огонь, зварылы на вэчэрю кашу, та тилькы шо силы пообидать, колы слухаем о пивночи — вовк вые. Я и кажу дидови:

 — Це нас вовкы пойидять!

 — А пиды лыш довидайсь, — каже дид.

 Пишов я на волчий голос, пидхожу до куща тэрну, колы вовк видтиль тилькы шэлэсть! Я до куща — аж вин яйцэ знис. Заходылысь мы з дидом тэ яйцэ на виз класты, та нияк положыть нэ зможэм — такэ вэлыкэ! Та насылу уже я догадався — у шапку його взяв. Прыйизжаем додому, аж баба хрэстыны пье, — батько народывся.

 — А чого це вы прыйихалы? — пытае баба.

 — Та вовче яйцэ выдралы!

 — Ну, ото й добрэ! Бо у нас уже цилу нэдилю свыня квокче.

 Пидсыпалы мы пид свыню тэ яйцэ, посыдила вона тры дни та й вылупыла нам дванадцать коров з тэлятьмы. Усэ здаетьця добрэ, так никому коров дойить. Дид малый, а баба стара, а я хоч и добрый був парубок, так до цього дила нэ дотэпный.

 Шо тут робыть? Думав я, думав, голову чухав, а дали ось шо выдумав. Жылы мы пид самою горою; так я выкопав с горы ривчак до самого погриба, вымазав глыною та и справывсь. Як напасэ було дид корив, та зжэнэ на гору, то мы и выйдэм з бабою коров дойить; дойимо та дойимо, а молоко бижыть по ривчаку прямо в погриб. Подойилысь так днив зо тры, та й надойилы повын погриб. Як погнався же раз кумив Рябко та за сватовою сучкою, та й упалы обое в погриб, як зачалы колотыть масло, так наколотылы боклаг дров, пыхтерь яець та на выла смэтаны — блынэць помазать.

 Прыйшла зыма, трэба полэ орать, а тут, як на биду, волы подохлы, ничим полэ орать. Зажурылысь мы з дидом, та ничого нэ зробыш! Та спасыби нас баба порятувала.

 — Дурни вы, — каже, — з дидом обое! Чого вам за воламы журытьця, колы у нас йе — добри пидсвынкы, визмить запряжить, та й робыть на здоровья.

 Послухалы мы з дидом бабу, та заходылось коло роботы. Запряглы у рало два пидсвынкы та тры индыкы на прыстяжку, та й прынялысь полэ ораты. Орэмо та й орэмо, а тут на нашу биду мороз, аж зэмля трищыть! Нэ потягнэ рала наша худоба та й годи. Бросылы мы роботу, та й вэрнулысь додому.

 — А чого це вы вэрнулысь? — пытае баба.

 — Та зэмля замэрзла. Будэм, мабудь, сей год бэз хлиба!

 — Оце ж вы, — каже баба, — двичи дурни. Чого вам журытьця марно, колы у нас пич гуляща, визмить, выорить, та й посийтэ хлиб.

 Послухалы мы упьять бабы, бо вона у нас була такы дуже розумна, та й затиялы коло пэчи роботу. Як началы орать и на пичи, и по пичуркам, и у запичку, и пид припичком, та й наоралы цилыны дванадцять дэсятын.

 Як посиялы хлиб, так такый вырис, шо аж пид стэлю достае. Як зачалы ж мы той хлиб жать та косыть, та й наклалы на комыни дванадцять стогив, та такых высоких, шо як глянэш на ных, то шапка на очи так и насовуетьця!

 Як завэлысь же в стогах мыши! А у нас тоди кот добрый був, та як зачав за нымы ганятьця: мыши пид стиг, а кот на стиг, — так и поваляв вси стогы у помыйныцю!

 Так мы и зосталысь той год бэз хлиба.

 Прыйшло лито, а мы зибралысь з дидом стрильцювать — вовков быть. Тры дни по лису ходылы, ничого нэ вбылы; сталы додому вэртатьця, колы я глянув на вэрбу, шо коло хаты росла, аж там вовк сыдить, рыбу йисть. Роздывылыся мы з дидом, аж на вэрби сей год окуни та щукы вродылы. Узяв я ружныцю, прыцилывсь, та як стрильну у вовка, так куля тилькы брязь! А вовк як полэтыть — тилькы крыламы захлопав! Полиз я на вэрбу щучых яець драть, та й надрав повну шапку; став назад злазыть, колы воно шось як запыщыть!

 Я стрыбнув на зэмлю та тикать! Прыбиг у хату, а воно пыщыть; я — на пичь, а воно пыщыться; я з пичи пид лавку — а воно пыщыть; я з хаты та у погриб — а воно усэ пыщыть; колы прыслухавсь добрэ, аж воно у мэнэ в носу!

 Так я так злякався, шо и сам сэбэ нэ помню.

 А тут выросли наши тэлята, та стало такых шисть пар волив, як соколив! Заходылысь мы з дидом полэ орать, бо вже на зыму повэрнуло. Оралы, нэ оралы, дви дэсятыны наоралы та дванадцять гаку! Як посиялы конопли, як уродылы вэрбы, та як зацвилы ракы! А баба и каже:

 — Пойидэм, диты, у полэ ягид рвать.

 — Та шо ж, — кажу, чы пойидэм, то и пойидэм!

 Пойихалы по ягоды та нарвалы два нэвшываных возы смэтаны. Вывэзлы в Павливку на базар та як крыкнулы: "по чоботы!", так назбыралось стилькы людэй, шо розибралы усю смэтану, а мы гроши пощыталы, як за пэрэц; тилькы подумалы вэртатьця додому, колы якыйсь дурэнь носыть по базару лопату; купылы мы ту лопату, выкройилы з нэи свыту, та як прышылы комир до подушки, так стало такэ вийя, шо и волы нэ поломають!

 А тут самэ став наш хлиб поспивать.

 Так уже ж и уродыло добрэ!

 Як выйдэм було з дидом у полэ, та глянэм на хлиб, так то чужый, а то нэ наш, то чужый, а то нэ наш!

 А як пидросли конопли, так лен зацвив. Я и кажу диду:

 — Це пора уже лен косыть.

 — Пора, — каже дид.

 Так мы й заходылысь коло його поратьця; тры дни косылы, чотыри молотылы, а пьять виялы. Та й навиялы з того льону гарбу коросты та чувал паслену. Як вывэзлы у Павливськый базар до хлибной ссыпки на продаж, так узялы гроши дужэ хороши: тры вырвы, дэсять стусанив та мишок кулаччя! Так мы з тых грошей трохы в хазяйстви и пидправылысь!

 А як батько пидрис, та став уже чымалым хлопцем, так я його у школу оддав грамоты навчытьця. Вин, спасыби йому, добрэ грамоти навчывся, бо зараз, як из школы выйшов, рыбалкою зробывся. Як закынэ було удку у чужу будку, так и тягнэ колы нэ кожух, так свыту.

 Так мы як розжылся, так добрэ одяглыся, та й понаймалысь до людэй скотыну пасты, бо йисты було ничого!

 А як я у батька рыбалыть навчывся, так ожэнывся, та й своим хазяйством розжывся. Дав мэни тэсть у прыданэ: куль соломы, мих половы, чужый байрак, сэмэро собак и того вола, шо дома нэма.

 Як посияв я у пэрвый год хлиб, так уродыло жыто, пшеныця и у запичку дитэй копыця, так я и пишов тоди багатыть.

Комментариев нет:

Отправить комментарий