суббота, 10 февраля 2018 г.

1-я часть
Кокунько П.И.
Заяць дорогу пэрэбиг

Воно часто так бува, що хто у що вирыть, так воно й робыться, и якбы вин нэ вирыв, то може воно и нэ було б так!
От хочя б Якым Ступак. Цей у вси бабськи вытрыбэнькы вирував, и нияким побытом його нэ выбьеш з тией виры, алэ головно, шо йому це завжды сповныться!
Якось раз выходять люды з церквы, а з нымы й Ступак. Як побачив його Сыдир Зозуля, тай рукамы сплэснув.
— Що це у тэбэ, кумэ, рогы ростуть? Звидкиль у тэбэ така моргуля схопылась? — пытае.
— Схопылась бы вона й у тэбэ, Сыдорэ, якбы тоби такэ трапылось, як мэни!
— Як самэ?
— А так! Як воно вже що нэ коиться, то кынь, бо всэ одно ничого нэ выйдэ. Як худоба в руку нэ йдэ, то нэ купуй, бо тилько гроши пропадуть. От-же. як йдэш куды, та заяць дорогу пэрэбэжыть, то липше будэ, як вэрнэшся, бо вже добра нэ будэ, и добрэ якщо тилько одна моргуля на лоби схопыться, а бува й гирше!
— А то хтож?
— Ну, хай нэ вин сам, а черэз того, то це всэ одно.
— Та як же воно так выйшло?
— Та так! Пойихав я учора на базар у город, щоб продаты дэ-що, що осталось вид урожаю за мынулый рик, а стара моя поклала на повозку пивня,та дви куркы, ше й глэчык смэтаны, що назбырала за тыждэнь. Тилько выйихав я за околыцю, як дывлюсь — и Рябко за мною. Догнав такы трэклятый! Проганяв, проганяв його, щоб вэрнувся додому, так дэ тоби! Остановыться, подывыться мэни у слид, та впять за мною. Ну, цур йому, думаю, хай бижыть, абы б тилько нэ пропав, а то чому б йому, собаци, нэ пробигаться! Та якбы ж вин биг, як подоба доброму собаци, биля возу блызэнько з боку, або за повозкою в холодку, а то зарах же й чкурнув по усьому стэпу, и давай ганятыся за всякымы пташкамы! Аж пидскакуе, як яка лэтыть, нибы то схопыть хоче.
И навязала ж мэни його нэчыста сыла на цей дэнь! Ганя, тай ганя, ни одного кущика нэ пропустыть и до всього йому е дило, аж язык до колин тилипаеться, а йому й байдуже. Ну, думаю, лыхый з ным, ухэкаеться — прысмырие. Йиду соби тай миркую: кого б на базари найты, розпытаты про цины, щоб нэ продэшевыть чого. Колы чую, Рябко чогось тявкнув, та жалисно так, наче заскавчав. Я зырк, а вин аж надрываеться та тнэ прямисинько на дорогу так, мабудь крокив сто пэрэди мною. Прыдывляюсь, аж попэрэди його заяць и лагодыть попэрэк дорогы, цеб то мэни на пэрэриз. Рябко натыска, а вин поклав вуха на спыну, та так й чеше. От, думаю, пэрэбижыть дорогу, бисова худоба — нэ будэ вдачи на базари! Я по коняци батогом, думаю соби, проскочу ранише, а вин уже ось-ось, до дорогы добига. Я ще батогом. Наприв бидного звиря так, що вин лэдвэ зи шкиры нэ выскочыть. А заяць шасть, та пэрэд самисинькою мордою шкапы такы й пэрэбиг дорогу, а за ным й Рябко — от-от доженэ, от-от вхопыть. Схопывся я з возу та за нымы в догоню, цькую, та гыкаю на Рябка, а вин натыскае, а вин натыскае. Та так мабудь крокив зи сотню за нымы, аж докы спохватывся. Чи вжеж такы, думаю, я здурив на старисть, що дався и попэр за зайцем ганятысь? Плюнув, тай повэрнувсь назад, колы зырк, а моя шкапа на дорози вже майже на пив-вэрсты вид мэнэ, та всэ тюпачком чеше. Я за нэю, аж дух запыра, так ухэкався.
(дали будэ)
журнал «Чорноморець»
1939г.
№ 3
стр.16-18

Комментариев нет:

Отправить комментарий