понедельник, 10 июня 2019 г.

4-я часть
Литовченко Е. З.
Горы закубанские
1926 год

IV.

Параход идьоть
К совэцькой прыстани, —
Будэм рыбу годувать
Комунистамы.

(Писня кадэтська)

Удосвита висти прыйшлы. Врангэль лютуе. Посылае бронэвык розстрилювань горы з орудий. Смиялыся довго. А батько насупывсь.
— Хлопци, трэба им показать кузькыну мать. Сьогодни-ж, щоб той бронэвык котывся пид гору. Набридло. Забродчыкы, вам доручаю. Розшифрувать.
(Така уже вдача була в отамана, як справа поважна, то писля наказу додасть: «розшифрувать»).
А пизно вночи бачылы тилькы кущи лищины, як паротяг на скосогори лягав, живит и колэса до-нэба-горы выставляв, нэначэ от-от задрыгае ногамы-колэсамы, кынэться бигты. Так и застыг.
Тымчасом отаман висти прыймае.
— Панэ отаманэ, сьогодни вночи на пароходи вэзтымуть в Темрюк чотырьох чоловик. Був уже суд им. Усих розстриляють. Два диды-дэлэгаты из Рады, одын комисар и учитэль.
Задумався отаман на хвылынку.
— Пьятэро выхром на прыстань. Офицерамы сядэтэ на пароплав. До Крывого Рогу доплывэтэ, там обэззбройтэ сторожу, а сэмэро ынших тымчасом до Крывого Рогу, там байду подайтэ, та кони визьмить пид тых ще людэй... Та памьятайтэ: ни капли кровы нэповынной, бо так нам нэ вдэржатысь довго. И так тэи кровы уси розлылы...
Глянув на Максыма.
— Сьогодни и тоби, молодык, будэ спроба. Поидэш ты сьомым. Розшифрувать! И рукою повив.
Выхорэм кони нэслыся. Якбы хто подумав спытать—хто и куды, то тилькы и побачыв-бы, що промайнулы.
Кони вже знають стэжкы. Полэтилы.
А нич ще щильнише здавыла питьму. Тайну шифру цього заховала.
Тыхо плывэ пароплав по Кубани. Нич аж насила, так тэмно. Тилькы за город одъихалы, сталы стрилять з кулэмэта на чорный бэрэг, у чорну нич.
— Зильоных пужають, — усмихаеться одын козачок, що идэ «ув одпуск» из фронту.
Гомин стоить. Часом здрыгаеться пароплав, як гудок зарэвэ. Тоди вси замовкнуть, и тилькы одын-два крычать, що есть духу, сылкуючысь пэрэкрычать гудок. А стыхнэ, тоди розлягаеться голос якогось «чмута» , що «ув одпуск» дэсь идэ.
— Ну, нэ ривнять, — чуеться дэсь из далэкого кутка голос: — тэпэр нэ то, сичас война партэйна, а нэ то що, — та була другое дело.
— И никому нэпрымитни, сидять у бурках в одним мисци два, а коло каюты «особого назначения» — ще тры. Курять. Мовчать. Одын одного нэ знае ...
— Крывый Риг, — уголос оповистыв одын фронтовык из кутка.
Одын з нэвидомых пишов на чардак.
А потим и сталось.
Як сталось, — нихто и нэ помитыв. Якось и чудно, и просто.
Чогось «пулимьот» пэрэстав трискотать. Став пароплав.
Дэсь узялыся дула ноганив.
И сказано, хоч и нэ голосно, твэрдо:
— З мисця нихто нэ рушай!.. Паникы щоб ниякой. Бэз усякого!.. Никого тут нэ обидять. Мы тилькы визьмэмо тут кого трэба.
Ось мэтушня в одним мисци.
— Клады вынтовку, стриляю. Клады!..
Поклав и останний.
Начэ вымэрло всэ в пароплави. «Чмут» захолонув на мисци. Той, що «зильоных пужають», сыдыть, усмихаеться: вин чув про ци штукы на
фронти ще.
Тымчасом арэштованых выпустылы. На байду вже «пулимьот» и стяглы.
На вэслах Максым. И солодко, и страшно, и сльозы на очи, як з тых хтось промовыв:
— Спасыби, браты-товарыство, що нэ далы пропасты у лапах собачых.
Чотыры вынтовкы упалы на дно. Максым налягае вэслом.
А вже як булы далэчэнько, крыкнулы шкипэру:
— Годи, рушай!
Пэрэлякано скрыкнулы гусы дыки — спалы пид комышем, як братчыкы плавню пэрэбигалы.
И довэлось чатувать тэи ночи Максымови биля намэту отаманового. Волосожар уже к полудню знызывсь, а и доси в намэти ище гомонилы. Нарада була в отамана з вызволэнымы. И слухав Максым, усэ слухав, тилькы нэ всэ доладу розумив. Найбильше казав комисар.
— Програмы у вас, отаманэ, нэмае, — гукав аж пэрэд свитом уже комисар: — так нэ можна, до вас може прыбытысь усякой нэчысти, рятуючи шкуру.
— А наша програма яка, — з-пид русого вуса одмовыв отаман: — мы одстоюемо козацьки права старынни. Нэхай соби як там нэ брышкае Врангель, им бас увирвався, а мы на сичови пидвалыны станэм, — «шифруе» отаман.
— Эх, отаманэ, та запизнылыся-ж вы лит на сто. Дэ-ж ти пидвалыны козацьки?!
Чы нэ тоди воны сталы, як погноилы за бунту Пэрсыдського (повстання сичовыкив на Кубани р. 1798, нэщаслывэ) дви з половыною сотни найчэснишого, найсмилывишого козацтва у ямах, як загынув Дыкун та Шмалько. Эх... А чэрэз що? План був? Нэ було. Организация твэрда була? Нэ було. Зналы, що дали робыть, як поборолы?
Нэ зналы. Нэ зналы и пишлы на мырову из панами, мылости у царя пишлы просыть та й добулысь каторгы, батогив!.. От воно до чого доводыть.
Хиба з панамы на згоду можна йты? А хиба ще на Сичи старшина козача в буржуйчыкив нэ обэрнулась? Хиба на Кубани нэ вона, нэ старшина людэй найбидниших у горы загнала, а соби ихни зэмли загарбала, миста, дэ млыны, пэрэвозы, лисы, всэ угиддя? Козачи пидвалыны... Чы нэ про их ото и прыказка: «Слава козача, та жись собача». Од кого-ж вы прав сподиваетэся?..
Чы так — нэхай; багатий багатие, надбае ище по одний молотарци, а бидный повик нэхай воши годуе, на хлибородных стэпах... Абы,
мовляв, нэ втэряты нам козацькой славы. Знаем, для чого воны, Головати, оци писэнькы и складалы: соби воны добрый хапунок од царськой ласкы малы, як козацтво у ярма нови запрягалы... Эх, отаманэ. Прогавытэ.
Пизно вже будэ. Будэ каяття, та нэ будэ вороття. А напышить вы на стягови: ВСЯ  ВЛАДА РАДАМ РОБИТНЫЧЫХ СЭЛЯНСЬКЫХ
И  КОЗАЧЫХ ДЭПУТАТИВ — до вас посунэ робитныцтво з блыжних городив, до вас прыйдэ вся биднота. И встанэ Чэрвонэ козацтво из
тылу. А видты Чэрвона армия... Вы тыл урятуетэ од загыбэли...
Важко схылывся отаман на рукы, думав важку свою думу. Послалыся горы у думах, а в горах його люды. Бачыть вин людэй своих, що кровы нэмало розлылося, скризь розлылось тэи кровы стилькы, стилькы вже слиз...
«Кадэты» ворогы — ясно.
Повынни загынуть воны — ясно.
А прыйдэ Будьонный... як довэдэться тоди «шифрувать» — нэвидомо.
И знову кров залывае з гарячыми слизьмы сэлянськыми всэ, и ничого отаман нэ бачыть...
Комисарови очи пэрэвтомлэни тлилы жагою думкы, энэргии, лоб пэрэмучэный впэрто билив у намэти.
Головы вси похылыли.
А вин дывывся нэтэрплячэ.
Тилькы одын вин усэ розумив.
Там Москва, тут горы. Посэрэдыни Царыцинськый фронт. Котяться хвыли, карта ясние. Ось-же скоро захлюпають хвыли об горы. Эх, и ударять-же хвыли! Дэщо в трискы розлэтыться. А тут сыдять люды порядни, трудолюбни, пэвни буржуйськи ворогы, а тымчасом сыдять и «з пупа свого» добувають козацьки «старынни» права. Хоч голову тут розбый — ничого нэ вдиеш. А може... Побачымо дали. Трэба зостаться тут. Трэба докладно обдумать з отаманом справы. Трудивныкы тут зибралысь. А «панэ отаманэ»... яке тут «пане» ... Ни, ни. Отаман побачыть, що вин помыляеться...
Мало що вчовпав Максым, тилькы чуе душа його, що комисарова правда. Начэ вин твэрдо ногамы стоить обома на програми своий, нэ схытнэться. Мабудь-же и штука хороша програма ота, дывысь, чоловика уже булы мало що нэ розстрилялы, а вин тилькы и знае: люд можуть спасты тилькы бильшовыкы. И дэ-б йи взнать ту програму. От що трэба-б «розшифрувать».
Сорокин проходыв, то так прокотылось, як сон, — люд так угадав, що бый, хто тоби вынуват, тилькы скажи, що отой, мов, кадэт. Набылы-набылы народу та якось швыдэнько и пишлы, так и нэ зрозумилы, яка-ж вона та програма. Чув тилькы раз, як салдатык казав:
— Програма наша (лайка) на штыхе, а вы — сволочи несочуственые, больш ничого, несознатильный вы илинент.
Гаснэ в отамана люлька.
А сон излякався думок, подався на вэрхогоры.
Вже и нэ довэлося ничого почуты Максыму. Стало якось хаплыво розвыднятысь.
Прыбув вистовый.
Максымови змина. А шкода. Пишов спать.
Сталося на комисарову думку. Штаб остаточно выришив програму дияльности, мэту армии: гнать Деникина, зъеднуватыся з Чэрвоною армиею.
Комисар, товарыш Горб, тэпэр тэж у штаби. Робота заворушилась пэвниш.
А чэрэз тыждэнь довэлося хлопцям «розшифрувать» найтруднишу задачу.
Трэба було на пэрэдостанним до моря вокзали запалыть арсэнал, забрать тэлэграмы.
Поихалы.
Станция давно уже — «пробка».
На запасных стоять найвэльможниши салоны-вагоны: никому, николы и никуды дали вэзты. Вси найважниши уже накрычалысь, налаялысь. Сплять.
Мишочныкив двое просунулося по платформи (Максым и ще одын гайдамака).
Вартовому довэлося дать «колокол» (1000 карбованцив деникинськых) в зубы — пустыв.
Пишлы в «трэтий клас». Там сыдило «вояцтво» на пидлози бэз сорочок.
Той оббырае вошей и гыдлыво скыдае их биля сэбэ на пидлогу, очи тупи и
голодни. А той «кыпяток» допывае, сусиду свого матюкае стыха.
Пизня вже осинь надвори, и тому воны уси тут, розтовклы грязь по пидлози та в нэи и посидалы...
Ну, тут спокийно.
У «пэрвому класи» закыдано гэть аж пид стэлю вузламы, корзынамы, чэмоданамы. Люды лэжать покотом. Ось пара: поручык-юнак, биля нього дружина, ще дивчынка зовсим, давно застудылася выдно и кашляе так, аж слухать болыть. Руку за пазуху сонна и дряпае тило нижнэ та билэ, аж роздырае (воши никому нэ дарують).
Максымови николы тут розглядатысь: трэба довидатыся, скилькы и дэ вартовых, як вартують, колы будэ змина. А в комэндантський варнякало трое: сам комэндант, «барышня» и трэтий—якыйсь барон у чэркэсци.
— Нет, капитан, вы паймите, вы тойко паймите: нас бйот уже не босячня, а настоящая аймия, панимаете. ихний Троцкий сам пйашол академию гинийайнава штаба, вы панимаете?..

— Если-ж в серце сомненье
Вкрадьотся,
Что красавица мне
Не верна... —
варнякае «капітан» ...

Э, да тут справы простиши...
Розшифрувалы!..
Як на вокзали годыннык розипьяв свои рукы стрилати, хлопци булы вже далэчэнько.
А на грудях Максым бэриг, як свое сэрце, жмут тэлэграм. И тоди стало чуты, як, нэмов на пэкэльний жаровни, зашкварчалы рвучыся патроны, а набои жалилысь у зорянэ нэбо, стогналы...
— От зараз паника там!..
— Так и подумають, що це вже Будьонный нагрянув.
— «Байон», мабуть, и доси плачэ над билою шапкою.
— Умывся з зубамы...
Нэмало було ще прыгод з того часу. Максымови в помку одна: висти прыйшлы, що хтось выдав, дэ штаб, и завтра на гору направлять тры
гырла орудий. Идэ карный отряд.
Максымови довэлось чатувать пэрэд світом. Стоить у дубовим гилли и выдно йому по долыни далэко. Ще покы нэ выдно ничого. Мовчыть зэмля, тилькы лыст на прощання осинни шепоты з витром вэдэ. И за шелэстом-шепотом бильше нэ чутно ничого.
Благословылось на свит.
Долыною послався туман. Сынявый по жовтавий долыни туман колывае.
Дние. И стало помитно, гэн-гэн по долыни, так миж гиллям у тумани, начэ щось мрие.
Эх, життя. Нэвже-ж бытымуть? Нэвже! Свои, станычаны... Сонце доглянуть выходыть з-за гир, и туман гэть подався, подрався на вэрхогоры, став зныкать там у вэрховиттях.
Одын по одному вистун одбигае од чат до штабу.
Стало выдно кавалэрию.
Ось воны вже и надийшлы.
Дывно, що ниякых пэрэсторог.
Лавою просто идуть, начэ попэрэду зовсим ничого страшного.
Ось и долыни вже край.
Командыр — сотнык молодый — пидняв руку.
Сталы.
Одъихав напэрэд.
Хлопци вже за дубьям, за каминням обоймы прыготувалы, — будь що там будэ, а и им нэ мэд пытымэться: у нас що кущ, то людына, що
дуб, то вынтовка, а воны йдуть наослип. Ось вин повэрнув коня до козацтва.
Щось каже. Що вин каже? Що вин сказав? Слухайтэ, що вин казатымэ.
— Дали нам никуды йихать. Бытысь нам ни з кым. Хто хочэ,—-за мною!..
...А хто нэ хочэ, — йидь додому.
Зирвав погоны, скынув шапку, до гир обэрнувся:
— Горы мои высокии, витайтэ бурлакив.
И ни одын нэ повэрнув коня на долыну.
Из зброею, з гарматамы пишлы вси в зэлэни.

(продолжение следует)

Комментариев нет:

Отправить комментарий