Щербина Ф.А.

Пережитое, передуманное и осуществленное

Том 3

Краснодар, 2013

Стр. 65-67

(цитата)

– А тепер яка хвороба тебе засмутила? – заговорил Грачёв. – Черкеска на тобі гарна, суконна, балахон червоний аж блищить, пояс з срібними г’удзиками, кинджал теж срібний, світом світе, а кінь! Де ти такого достав? Чого ж тобі ще треба? Настоящий козак! – Еге! Скажи в настоящій козачій формі, а не настоящий козак, бо за цю форму щось під серцем смокче. Ти спитай мене, як цю форму я добув. Я ж зараз на черзі, два рази вже був «на смотру у комисії». Приїхав перший раз на смотр в комисію, це ж наші заступники од станиці, а комисія мовчить, бо офiцер, що амуницію та коня переглядає, усiм вертить і комисією командує. Глянув він на мене і каже: «Козак, як козак, а форма заваляща». Приказав він мені повернуться до його з переду і ззаду та з боків, і все збракував. «Черкеска, – каже, – нiкудишня, кинжал – чортзна що, шашкою і жаби, каже, не заколеш, а коняка, як за хвіст її взяти та добре смикнути, то й шкуру з неї стягти можна». Коли один старий козак, довірений од станиці, став казати, що справа у мене хоч і не дуже дорога, а для служби в строю добра, то офiцер і баки йому забив: «Що я, – каже, – служби козачої не знаю та нiсенiтницю несу». Так розлютувався, що козак тільки і сказав: «Никак нет, ваше высокоблагородие!» – Та не може ж! – воскликнул с участием Грачёв. – Чом не може, коли начальство сказало: «Негоже!» Я ж усю козачу науку до кришки знаю. Мене наш інструктор урядник научив вже. «Умій, – каже, – коли і що начальству сказать – коли сказать: “Слушаю, ваше благородие”, коли “Так точно, ваше благородие”, коли “Никак нет, ваше благородие”, коли так крикнуть: “Рад стараться, ваше благородие”, щоб в вікнах шибки забряжчали». Так при такій науці, хоч і розумний, і старий, а з пантелику зіб’єшся і одурієш. Отак воно ведеться, отак і я під таку хвилю на смотру попав. «Шоб була у тебе настояща амуниція та кінь!» – офiцер мені сказав, а я взяв під козирьок та й гаркнув: «Слушаю, ваше благородие». – Ну, і що ж вийшло? – спросил Грачёв Нифонта. – Прийшлось усе заново справлять, – ответил Нифонт. – А тут, як на гріх, і мій батько сказився. По станиці скрізь слух пішов: «Все, кажуть, у Нифонта скасували, а вони ж люди заможні». Ну, й станишний трохи теж підштрикнув: «А що, каже, Семенович, обвернув кругом пальця начальство?» Прийшов додому старий хмурий та сердитий. «Не допущу, – каже, – шоб над нами глузували; я їм покажу!» – Та хіба ж у тебе була дуже погана справа? – спросил Нифонта Грачёв. – Де там дуже погана? Така ж, як у всіх, а може і краща, ніж у тих, у яких не найшли ні сучка, ні задоринки. Я догадався, що на офiцера щось найшло, та зараз до того урядника, якому офiцер дуже довіряв. Дав йому карбованця на водку і розказав, в чім діло. «Поможіть, дядьку, – кажу, – порадьте: як із біди вийти?» «Нічого з ним не зробиш тепер, – каже урядник. – Бо він такий упертий, як баран. Крім тебе, ще у двох вслід за тобою скасував все – і коней, і амуницiю. Під таку хвилину ви попали. Дуже сердитий був». «Чого ж він на нас розсердився?» – спитав я урядника. «Де там на вас? Він на себе розсердився, – сказав з усмішкою урядник. – Я тобі скажу, чого він розсердився, так ти нікому нічичирк, а то на абахту ще попаде. Цілу ніч він бенкетував у веселій кумпанії, випив через край, сів у карти грати, та усі свої гроші – триста карбованців – програв. Так ото і сердився на себе, а на вас трьох гнів свій зірвав. Він зовсім не сердитий, а добра людина. Як пройшов трошки гнів, то він уп’ять став добре порядкувать та приказувать. А коли помилиться, хоч п’яний, ніколи не одступе од того, що зробив». Вислухав я урядника, – рассказывал Нифонт, – плюнув та й поїхав додому. А дома – інше горе. Батько, як я казав уже, скомизився. Приніс раз оцей кинджал, пояс та газирі – усе срібне. «На, – каже, – сховай». Носе і носе, а де він бере, нікому не каже, а спитаєш, сердиться. Тільки раз прийшов в хату і каже мені: «Піди лиш у конюшню та подивись там». Пішов я, коли там оцей кінь у яслах сіно їсть. Отак снарядивши усе, сказав він і мені, де він грошей достав. У багатого сусіда під заклад двох пар волів гроші в позичку взяв. Отаке горе, було в нас чотири пари волів, а то дві стало; то свій плуг мали, а то старий буде спрягаться, як я на службу піду. Послі і старий жалкував, що дуже погарячився. «Козача кров, – казав, – у мене, старого, дуже заграла». Та що тепер поробиш, ліктя свого, кажуть, не укусиш. – Ну, а тепер, – спросил Грачёв Нифонта, – безпремінно комисія усе прийме? – Та вже прийняла, – рассказывал Нифонт. – Ну й кумедія вийшла. Як побачив мене офiцер у цій амуниції та оцього коня, так ледві мене не цілував і всім, починаючи з мене, хвалився, як він мене уму-розуму навчив і як він уміє добре козаків на службу знаряджать. На цьому ж можна і чин або медальку одержать.

ссылка на источник