среда, 22 января 2020 г.

1-я часть
Пивень А. Е.

Як наши козакы брэшуть

 — Кажы казку!
 — Нэ вмию.
 — Кажи прыказку!
 — Нэ смию.
 — Кажи нэбылыцю!
 — Нэбылыцю?
 — Эгэ.
 — Добрэ! Як був соби, так нэ мав соби, та пишов соби, та вытэсав нэтэсаного тэсана...
 — Годи! Це мы й бэз тэбэ знаем!
 — А чого ж вам трэба?
 — Збрэшы що нэбудь!
 — Та бы вы й давниш казалы! Слухайтэ ж, та мовчкы, нэ пэрэбывайтэ, бо выйдэ така кваша, що и у рот стыдно будэ взять!
 — Добрэ! Добрэ! Та тилькэ брэшы, а мы й вуха уже понавставлялы!
 — Було це у давню старовыну. Служылы мы з дядьком у городи Катэрынодари, на главному кордони. Дядько був холостый, а я жонатый, а батька ще и на свити нэ було! Колы це раз прыносять мини пысьмо — жинка з дому прыслала. Узяв я тэ пысьмо, вэртив його, вэртив — ничего нэ вчытаю! Бо я, прызнатьця, був малограмотный; мэнэ з малку хоч и ганялы батижком по буквах, та дрючка мало показувалы, так я й выйшов нэдрюкованый. Понис я тэ пысьмо до полкового пысаря та и просю прочитать; той, спасыби йому, узяв тэ пысьмо у мэнэ з рук, вэрхню шкуру йому роздэр, а в сэрэдню и загляда.
 — Пыше, — каже, — твоя жинка, що батько твий на свит народывся, так просыть, щоб ты додому прыйшов.
Прослухав я оцю звистку, та й подякував пысарэви; а дали побиг до сотныка, отпросывся у отпуск та й зачав додому поспишать. Пийшов по городу, по над Дубоносовым дворыщем, що над Карасуном ричкою, колы глянув крызь дошкы, аж там бараболя нэсэтьця; я як скочыв черэз огорожу, та й став поколина в проси! Як зачав я там рыбу ловыть, усэ лыны та вьюны, та й наловыв аж тры возы, кажен так, як на аршын нэ повный. Як повиз на базарь продавать, так продавав, по тры копийкы покрышку грэчанойи вовны, та й назбырав грошей — усэ полушкы та дэнэжкы, та такого багацько, що и щоту нэ зроблю! Колы це почув я на базари, що батько помэр, так я й давай поспишать, щоб захватыть батькивщыну. Прыйшов додому, як роздывывся, аж нэмае ниякой батькивщыны, а тилькэ лэжыть мэртвый батько у труни, и на йому штаны нови — людэ надилы. Я соби й думаю: зныму  з батька оци штаны, щоб хоч яка-нэбудь була у мэнэ батькивщына; став знымать ти штаны, уже до половыны стяг, колы воны тилькэ — шурх! Та в стриху. Кынувсь я до стрихы та й вытяг видтиль ручку тютюну, та як покрышав, так усю службу курыв, та оце тилькэ зараз нэ стало — тэпэр давайтэ свого!

(продолжение следует)

журнал «Родная Кубань»
2002 год
№ 4
стр. 128-130

Комментариев нет:

Отправить комментарий