понедельник, 28 октября 2019 г.

Гнат Макуха
Могыла

      Нэдалэко вид станыци Брюховецькой, коло спуску до рички Бейсужка, дэ вин робыть колино, повертаючи на пивнич, щобы злытыся з вэлыкым Бейсугом, сэрэд широкого стэпового простору стоить «Высока» могыла.
      Якось так выходыло, що багато могыл на Кубани було звязано з життям козацтва. Чи йдуть козакы на службу за Кавказ, то мусять, бувало, зупыныты конэй коло могылы, сами вылизуть на могылу, подывляться навкругы, нибы прощаються з ридными стэпамы, зийдуть, попьють горилкы коло нэй, та й з Богом у дорогу; чи чабан роспустыть свий шматок, мов бы роскынэ широку тэмну плахту сэрэд зэлэного моря травы, вылизэ на могылу та й заграе на сопильци «штыри-быри»; чи товарыщ розгубыть черэду, зараз бижить на могылу подывытысь, а побачивши, заспивае вэсэло «Ой, у поли, поли»; чи козак, йидучи у стэп воламы, кынэ волы коло могылы, а сам вылизэ на нэй, подывыться навкругы и вэсэлый вэртаеться до воза, а колы б спытав хто його, кого вин выглядав, видповисть: «Никого, дывывся на ридный Край»; чи прыйдуть вэсняни свята, то до могылы збыраються дивчата и парубкы, одни грають у гылкы, городка, або шарлая, други у короля, спивають; чи мали козачата чекають своих бaтькив зи службы, збэруться купкою на могылу и поглядають у ту сторинку, звидкиль повынни йты батькы. Багато дэ чого в життю козака звязано з могыламы.
      Таку саму ролю видогравала и могыла «Висока» в життю козакив ст. Брюховецькой. Тут станышна молодь проводыла вси свята, тут грав чабан на сопильци штырю-бырю, тут товарчий выглядав свою черэду, а козак, кынувши воза, задывлявся на ридный Край. Любыв и я колысь малым сыдиты на могыли. Выйдэш на нэи, сядэш и поглядаеш навкругы; лэгко и радисно станэ. Чому?  И сам нэ знаеш, чому. Сыдыш дывышся и нэ надывышся на свий ридный Край и бачиш: пэрэд тобою розлягаеться широкый ривный простор, вкрытый зэлэною травою, котра, нибы хвыли моря хвылюеться вид витру; з цього зэлэного кэлыма бьють до очей рижноманитни барвы цвитив: горыцвита, воронця, бабкы, сынэцвиту, що их мов шовковою хустынкою покрывае трава, схыляючись вид витру; кругом тэбэ звэныть в повитри писня пташиного царства, а з пиднижжя могылы тягнуться до тэбэ ягидкы полуныць и нибы промовляють: «йды, зирвы нас». А там дали мов зэлэни шапкы пидиймаються ынши могылы, над котрымы ыноди кружляе орэл-стэповык, або важко пэрэлитають дрофы... Выйдэш на цю могылу, оглянэш ридный Край, та й задумается:

Так от ци стэпы широки
Козака зродылы...

      И полынэш думкою и на Днипро и на Запорижжя, пэрэйдэш всэ життя козацькэ, а вэрнувшись на могылу, скризь сльозы, промовыш: «Ни, нэ можна нэ любыты тэбэ, мий ридный Краю; и тэбэ, мий ридный Краю и тэбэ мое риднэ Вийсько!»
И як мэни дуже бажалося у ти рокы, зробыты на ций могыли що нэбудь такэ, щобы нагадувало козачатам станыць, про життя молоди у старовыну... И ничого ыншого нэ надумав, як посадыты на могыли дуба. Скилькы раз я бигав на вэсни у лис гэнэрала Котляревського, выкопував там молодого дуба, обэрэжно прыносыв и садыв. На лыхо, чиясь зла рука його завше вырывала. Довго я з цим боровся, та так мэни цього зробыты и нэ вдалося...
      Так и нэ довэлося мэни уквитчаты могылу. А здийснылы мою думку мои мыли браты вильного куриня. Воны уквитчалы могылу, та нэ дубом, як я мрияв, а вэлыкым дубовым хрэстом...
      У 1918 роци довэлося мэни буты у ридний станыци. За килька вэрст до станыци вже побачив я ту могылу, яку так щиро кохав ще з дытячих лит. Якым святым духом обмяло мэнэ, яка вэлыка радисть родылася у моих грудях, колы я ще здалэку побачив на тий могыли вэлыкый чорный стовп, котрый мэни здавався за пидпорку для посаженого дуба.
      Алэ ж чим блыжче я пидйизжав до могылы, тым холоднищим витром обдувало мэнэ, на сэрци робылося важче и важче. И вже колы добрэ можна було розглядиты могылу, колы добрэ вже на ний выдно було хрэст, в грудях моих загуляло бурхлывэ, холоднэ морэ, сэрце заболило, а уста якось мымоволи промовылы: «ни... нэ дуб...»
      Коло могылы я зупынывся, з вэлыкым тягаром у грудях пиднявся на могылу. На могыли я побачив обгорожену и обсажену пивныкамы могылку, на котрий стояв дубовый хрэст.
— Хто и за що? — пытаюся сам сэбэ и нэ бачучи ничого, нэ диставши видповиди на свою думку, я кынув погляд навколо, дэ колысь була райська краса.
Чорнэ рилля, жовту стэрню и дэ нэ дэ копыци побачив я, а коло могылы дэсяткив пивтора овэчок, яки ходылы по стэрни и якых пас старый козак.
У драний свытыни, старых штанях и в старий кудлатий шапци, сыдив вин, зигнyвшиcь, и потыхэньку спивав: «Усылывся вражий москаль, выганяе з хаты...» Ще гирше шарпнуло мэнэ по сэрцю...
— Дидусю, а хто це похованый пид цим хрэстом? — пытаю.
— А на що тоби? — якымсь похылым, та сумным голосом спытав и мэнэ дид.
 — Булы таки, якых трэба було поховаты, — видповив вин, нэ дывлячись на мэнэ. — Дывно мэни, що ты живэш у станыци та й нэ знаеш кого тут поховано пид цим хрэстом.
— Я, дидусю, хоч и цией станыци, алэ ж тут нэ живу, а черэз тэ и нэ знаю.
— А хто ж ты будэш?
— Гнат Макуха, отаман Брюховецького Вильнокозачого куриня.
Це нибы оживыло старого, вин хутко встав, обтрусывся, бадьоро пидийшов до мэнэ и промовыв.
— Здоровэнки булы, батьку! Так вы, як бачу, живи ще? А нам тут розказувалы, що вас большевыкы ухопылы коло Тымошивки, та розстрилявши, сховалы в гноях.
— Живый, дидусю, як бачитэ, — видповив я йому вже вэсэлише.
— А чи пизнаетэ вы мэнэ? — знову спытав вин мэнэ. — Я тэж вильный козак из золотой сотни, Вы нэ забулы йи?
— Ни, нэ забув, дидусю! А хто ж це лэжить пид цим хрэстом?
— Э-гэ-гэ! — якось знову сумно сказав дид, — лэжить тут дванадцять сынив вильного Брюховецького куриня!
— Чи нэ розстрилялы большевыкы?
— Розстрилялы! — промовыв дид ще сумнише и сыва голова схылылась ще нызче.
— А це було так. Колы вже большовыкы зачалы з усией сылы налягаты на станыцю, то куринь пишов до Корнилова, котрый йшов тоди з Ростова на Катэрынодар; залышилась у станыци золота сотня. Колы вбылы Корнилова пид Катэрынодаром, а потим поховалы його тило и ничим було стриляты, так нибы сказали паны, що вже всэ покинчено, и хто куды хоче, хай идэ. Старищи цьому нэ повирылы, а молодь повэрнула вид Андриевськой, та й прыихала до дому у Брюховецьку. Тут вже их большевыкы ухопылы, та й розстрилялы, — зовсим вже тыхо докинчив дид и по бороди покотылась горяча сльоза. «Тут, — додав вин вже зи сльозамы, — лэжить и мий послидний...» — и нэ доказавши, заплакав, як дытына...
— Я тэж був у Вильному курини, ховав вийськови рэгалии, так мэнэ, бач, и нэ вбылы. Забралы лыше хазяйство, та потягалы по холодных, та й выпустылы, а його нэщасного рострилялы. Як бы булы живи старши, то його б воны нэ пустылы до дому, а то старших убыто пид Катэрынодаром, а воно молодэ, двадцять другый рик лыше, закрутылось як та сарана, та й прылэтило на свою стэрню у станыцю.
— А скилькы ж у вас всих було, дидусю?
— Та чотыри. Одного вбыто пид Рязанською, двох пид Катэрынодаром, а цього Бог прынис умыраты до дому!
— Жалко, — тилькы и промовыв я.
— Та колы б цим и скинчилось, а то як розстрилялы цього, жинка нэ пэрэнэсла — помэрла, нэвисткы, наче умовылысь, пишлы вси до своих батькив и лышився я одын. Хазяйство всэ забралы... Зосталась хатына, коняка, та цих пятнадцять овэчок. Выжену от це сюды до могылы овэчок, наплачусь на могыли добрэ, попасу овэчок, та й з Богом до дому... Там у хатыни вылываю и лыхо и тугу свою гиркыми сльозамы, що б нихто нэ бачив. Як буду дали житы и нэ знаю...
      Ще з пивгодыны мы постоялы, про дэ що поговорылы, потим повэрнувся я до хрэста,та й напысав на ньому:

Спить вы нэщасни у ридний зэмлыци;
Спить молодии птахы.
Хрэст ваш хай вкаже ридний станыци
Быти козачи шляхы...

      Потим попрощався з дидом, хутко зийшов з могылы, сив у тарантас и поихав, а в усы нибы хто говорыть: «уквитчалы, та нэ тым, чого бажалось».
      И тэпэр, колы стоиш ыноди сэрэд широкого стэпу у чужини, згадаеш усэ, що диялось, у грудях робыться важко, а уста мымоволи шепочуть:

Краю мылый, краю тыхый,
Краю нэ добытый!
Та мазкою козачою
Як водою вмытый.
За що гынэш, пропадаеш?

* * *
Календарь альманах Вольного казачества на 1930 год
стр. 270-271

Комментариев нет:

Отправить комментарий